Igor Lyman

Махновський рух став унікальним явищем української та всесвітньої історії, у рамках якого вперше на значній території Степової України, населеній трьома мільйонами мешканців, була зроблена широкомасштабна спроба анархістського соціального експерименту. На теренах Північного Приазов’я та Запорожжя вперше у світовій історії виникли й проіснували тривалий час анархістська республіка й армія анархістів, була здійснена спроба впровадження анархо-махновського суспільного ладу, що витiкав сутнiстю своїх традицiй народовладдя з епохи Запорозької Сiчi. У середовищi Революційної Повстанської Армії України /махновців/ упродовж 1918-1921 рр. виник «український анархiзм» — нацiональна форма вчення, комплекс iдеологiї та полiтичної практики, заснований на синтезi iдей теоретичного анархiзму та народного свiтогляду i традицiй. У монографії на основі унікальних архівних, музейних документів, спогадів старожилів, мемуарів учасників подій, фотодокументів приватних колекцій досліджується комплекс проблем, пов’язаних із визначенням місця Північного Приазов’я в історії махновського руху і місця махновського руху в історії Північного Приазов’я 1918-1921 рр.

The book presents the history of the German consuls carrying out their diplomatic duties in the Northern Azov region in the period from establishing diplomatic representative offices of Prussia and Grand Duchy of Mecklenburg-Schwerin after the Eastern (Crimean) war and to the closure of representative offices of the German Empire at the beginning of the First World War. Biographies and analysis of the consuls’ activities are presented in the context of relations of the Northern Azov region and its port cities with the German lands, and in the context of the role of the Germans in the development of the region in question. Following the tradition of historiography, the authors distinguish the Northern (Ukrainian) Azov region with port cities of Berdyansk and Mariupol from the Eastern (Russian) Azov region with its port cities of Taganrog and Rostov-on-Don. The geographical scope of the study, however, is not limited to the two cities above. At different times, the jurisdiction of the German consular offices in Berdyansk and Mariupol included quite extensive lands of modern Zaporizhia, Dnipropetrovsk, Donetsk and Lugansk regions of Ukraine.

У книзі висвітлюється історія німецьких консулів, які діяли у Північному Приазов’ї в період від заснування в регіоні представництв Пруссії та великого герцогства Мекленбург-Шверін після Східної (Кримської) війни і до закриття представництв Німецької імперії на початку Першої світової війни. Біографії і аналіз діяльності консулів подаються в контексті взаємин приазовського регіону та його портових міст із німецькими землями і ролі німців у розвитку цього регіону. Слідуючи історіографічній традиції, автори відрізняють Північне, українське, Приазов’я з портовими містами Бердянськом і Маріуполем від Східного, російського, з його містами-портами Таганрогом і Ростовом-на-Дону. У різні часи під юрисдикцією німецьких консульських установ у Бердянську і Маріуполі знаходились землі на території нинішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької і Луганської областей України.

При вивченні історичного явища чи процесу перед науковцями неминуче постає питання про фактори, які визначили специфіку, темпи та напрямок розвитку предмета дослідження. В багатьох випадках досить важко однозначно встановити, що саме обумовило характер дій органів влади з того чи іншого питання. Зокрема, при розгляді справи про облаштування певної релі-гійної споруди дослідник має визначити, як вплинули на тривалість часу від виникнення ідеї про зведення храму до початку богослужіння в ньому, закріплена законодавчо бюрократична процедура; оформлення відповідних дозволів, особлива зацікавленість духовних та світських осіб, політичні обставини тощо. Причому, доводиться вирішувати питання саме про співвідно-шення всіх цих факторів, оскільки в переважній більшості випадків жоден з них не виявлявся абсолютно домінуючим. Навіть, здавалось би, такий «все підкорюючий» аргумент, як вищі державні інтереси, далеко не завжди спрацьовував як вирішальний важіль. Досить показовою в цьому плані була ситуація із облаштуванням релігійної споруди в Терпінні у 40-х роках XIX ст. Справа у тім, що станом на 1839 р. Терпіння входило до складу дев'яти населених пунктів Мелітопольського повіту Таврійської губернії, в яких мешкали ду-хобори (духовні християни). Імператорський указ від 17 лютого 1839 р. про переселення цих осіб за Кавказ фактично знаменував початок широкомасштабної програми із залучення духо-борів до православ'я. Програма дійсно була багатоплановою і включала різноманітні методи примусу, переконання та умовляння. Одним з них мало стати облаштування православної релігійної споруди в Терпінні. Ідея подібного будівництва в одному з духоборських населених пунктів неодноразово вис-ловлювалась чиновниками різних рівнів, які брали участь у виконані рішення Миколи І про переселения духовних християн, які не бажають змінити віру. Всі погоджувались, що зведення храму має стати дієвим заходом як для впливу на тих сектантів, які вагатимуться стосовно переміни віри, так і для закріплення в православ'ї духоборських ренегатів. Такі міркування доводились і до відома імператора, який 17 квітня 1842 р. звелів таки облаштувати церкву і призначити в ній священика та двох причетників, які мали утримуватись на кошти духовного відомства. Здавалось би, за наявності такої монаршої волі, усвідомлення чиновниками важли-вості облаштування церкви, нарешті, випрацюваної протягом тривалого часу процедури врегу-лювання формальностей щодо отримання необхідних дозволів і проведення підготовчих робіт для відкриття храму справа мала бути завершена без затримок. Але на практиці релігійна споруда була облаштована лише кількома роками пізніше. Затримки значною мірою були викликані вже тим, що забюрократизованість системи управлін-ня, з одного боку, не гарантувала оперативності у виконанні розпоряджень керівництва підлеглими різних рівнів, а з іншого, позбавляла можливості використання різних схем при облаштуванні рел-ігійних споруд, коли вибір найбільш придатного варіанта підлягав узгодженню кількох установ. На першому етапі реалізації монаршого розпорядження причиною відстрочки облаштування храму була неквапливість Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова, який продовжував дотримуватись думки, що спочатку треба облаштувати поселення, в якому мають мешкати духобори, що змінили віру, а також православні переселенці, які займуть оселі сектантів, що виведені за Кавказ. Вже після такого облаштування самі мешканці мали приступи-ти до будівництва церкви власним коштом. Оскільки така точка зору не йшла у розріз із монар-шою волею, в якій не вказувалось ніяких термінів завершення облаштування церкви, граф Во-ронцов обрав для храму Терпіння, на той час ще заселене духоборами. Отже, справа автоматично відкладалась до того, як сектантське населення Терпіння буде виведене. Це не означає, що поса-довець ігнорував рішення імператора і свідомо затягував справу. Він дотримувався власного плану, виробленого ще до 17 квітня 1842 р. Духобори Терпіння мали виселитись у травні 1843 p., а вже у січні генерал-губернатор писав управляючому Таврійською палатою Державного Майна, що, не полишаючи думки про необхідність попереднього облаштування поселення, він вважає за можливе вже в цьому, 1843 р. розпочати облаштування в Терпінні тимчасової церкви «через відсутність там поблизу такої, необхідної не скільки для поселення вже в духоборських селищах православних, стільки, зокрема, для тих із духоборів, які прийняли православ'я, щоб на самому початку їхнього навернення зробити їм доступним вчення православної церкви і поставити їх в найближчі стосунки з нашим духовенством [1;арк.16-17]. Причина, з якої саме такої позиції дотримувався М.С.Воронцов, ним формулювалась так: «До того, як доля духоборів вирішиться остаточно, важко знайти сторонні джерела коштів для облаштування церков... Якщо в майбутньому деяка частина духоборів приєднається до право-слав'я, тоді для облаштування церков корисно буде мати на увазі громадську духоборську суму, більше 20 т. руб. асигнац., що зберігається в кредитній установі» [1; арк. 15 зв.-16]. Визначення населеного пункту і терміну початку облаштування церкви не набагато набли-зили справу до завершення. Міркування заощадження коштів значною мірою визначали ха-рактер рішень чиновників і негативно впливали на темпи вирішення питань. 10

John Greaves, a British subject, was an important actor of modernization in the Russian Empire. He arrived at the port of Berdyansk as a representative of the British company Clayton & Shuttleworth, and he established a plant of agricultural machinery there, which became the largest plant of this kind in Europe. In 1877 Greaves offered himself for the position of German viceconsul in Berdyansk. In 1907 he became a vice-consul of the British Empire, and kept this post until 1918.
Greaves and his family became an example of a new vector of actors’
mobility and new practices of socialization, formed under the influence of modernization. These stimulated the emergence of new forms of loyalty, as well as the combination of economics and politics.
Special attention is paid to the Greaves’ family and business ties with the
Germans, as well as on his personal experience of contacts with the German authorities, which is particularly interesting in the context of the competitive struggle between the British, Russian and German empires.
Key words: modernization, elites, international relations, consulate, imperial biography

Summary. The purpose of the research is to study the history of British consular offices in port cities of the Southern Ukraine at the times of the Russian Empire. The research methodology is based on search and comprehensive study of representative complexes of primarily sources on the history of the British consulates in the region, in particular, the annual consular reports to London. The scientific novelty: changes in the network of consulates of the British Empire and in the configuration of British consular districts in the region have been tracked; lists of consular representatives in each consular office have been composed; the specifics of the consuls’ status, functions and working conditions have been researched. Сonclusions. The development of the network of British consular offices in port cities of the Northern Black Sea and Azov region, which took place after the end of the Crimean War, unambiguously demonstrated the understanding by official London prospects of the deployment of economic ties with the region. During the second half of the 19th - early 20th centuries the consular district of Odessa turned into the largest British consular district on the territory of the Russian Empire in number of consular offices. Forming the consular staff, the British Empire for a long time preferred appointing «non-trading» consuls, or «consul de carriere», which required considerably more money, but allowed consuls to focus on their professional duties, while the majority of consular representatives of other countries in the region were engaged in business. On the other hand, approaches of official London to the formation of the consular staff, financing consuls and the regulation of their activities had a number of disadvantages, which ultimately led to a revision of these approaches. However, the dynamics of development of economic relations between ports of the Northern Black Sea and Azov region and the British Empire was affected by a wide range of factors, and, despite the efforts of the British consuls, this dynamics was not always positive. So, the consuls only had to report about such a state of affairs, recalling with nostalgia «better times» of British trade in the region.

Серед багатьох конфесій, сект, представники яких співіснували на терито-рії Південної України в останній чверті XVIII – першій половині ХІХ ст., досить помітне місце займали духобори, або ж духовні християни. Підставою для такого твердження є не лише той факт, що при відносній нечисленності прибічників ця секта мала цілий ряд течій, вчення кожної з яких не тільки відрізнялось від ін-ших, але і трансформувалось із часом, що, до речі, досі викликає суперечки серед дослідників стосовно джерел вчення духоборів. Винятковість секти, про яку йде мова, полягала в тому, що політика російської світської та духовної влади щодо неї суттєво відрізнялась від тієї, яка проводилась стосовно інших неправослав-них як на території імперії в цілому, так і на землях півдня України зокрема. Коли йде мова про історію релігії на території південноукраїнського регіо-ну після зруйнування Нової Січі, фактично кожний дослідник вважає за обов'я-зок відзначити, що специфікою цієї частини Російської імперії була багатокон-фесійність, зумовлена політикою центральної державної влади, пріоритетом якої було заселення «пустопорожніх земель». Саме поблажливе (безумовно, відносне, із цілим рядом обмежень, спрямованих на упередження залучення православних до інших релігій) ставлення держави до іновірців великою мірою стало причи-ною того, що останні досить впевнено тут себе почували. Дійсно, Південна Україна тривалий час залишалась одним із регіонів, господарському влаштуван-ню яких центральна влада приділяла першочергову увагу і задля досягнення на-міченої мети була готова відступати як від розширення православної парафії за рахунок залучення до неї, в тому числі і напівпримусовими методами, адептів інших релігій, так і від всеохоплюючих тенденцій уніфікації обрядовості та управління в релігійній сфері. Не слід забувати, що південь України дійсно був лише однією з кількох таких територій. Не менш проблемними за міжконфесій-ною ситуацією були для центральної влади так звані землі Південно-Західної Ру-сі, що відійшли від Польщі, Прибалтійський регіон, Кавказ, а також Сибір, де виникав ряд ускладнень із залученням до православ'я місцевих язичницьких на-родів. В залежності від зовнішньо-чи внутрішньополітичної ситуації, цілого ряду інших обставин імператор, Сенат та Синод переносили центр своєї уваги з одно-го регіону на інший, практично щоденно тримаючи під пильним контролем си-туацію на одній території і разом з тим зменшуючи увагу до інших, де політич-ний, економічний стан та міжконфесійні взаємини вже були більш врегульова-ними і місцеве керівництво могло результативно діяти в межах вже існуючого правового поля, не потребуючи його змін, принаймні суттєвих і негайних. Пік уваги до південноукраїнського регіону припадає на останню чверть XVIII ст., тобто на час ломки тут традиційної системи управління і господарюван-ня та поширення на ці землі системи, що вже була випробувана на інших регіонах держави. Саме тоді уряд демонстрував неабияку віротерпимість і лояльність до іновірців. Тоді ж на цих землях поширюється духоборське вчення. Але на цей же час припадають і перші гоніння проти південноукраїнських духовних християн.

В історії України знайдеться не так вже й багато явищ та подій, які б значимістю та силою переросли рамки регіональної та національної історії і ставали повноправними надбаннями історії всесвітньої. Ще менше подібних подій та явищ існувало на рівні південноукраїнського регіону. І було б логічно, якби такі явища посилено досліджувались істориками, а результати досліджень ставали надбанням якомога ширшого загалу, що перетворювало б ці явища на бренд, який швидко вгадувався і запам'ятовувся будь-де. Проте в умовах сучасної України ми цього не спостерігаємо. Деякі з цих явищ виявилися незручними і непотрібними державницькій історичній науці. Найбільш виразно подібна ситуація простежується у випадку з історією махновського руху (1917 – 1921 рр.), унікального явища української та всесвітньої історії, коли вперше на значній території, населеній мільйонами громадян, була зроблена широкомасштабна спроба анархістського соціального експерименту. На теренах Приазов'я та Запорожжя вперше у світовій історії виникли й проіснували тривалий час анархістська «республіка», армія анархістів і було впроваджено анархо-махновський суспільний лад. Переможені після кількох років запеклої боротьби, українські повстанці-махновці разом з усіма їх позитивними здобутками десятиліттями шельмувалися і проклиналися. До сьогоднішнього дня багато з аспектів історії махновського руху не досліджені належним чином, зокрема, історія «махновщини» в різних регіонах та містах України. І це при тому, що махновський рух є чи не єдиним потужним

12– 1 6 O c t o b e r 2 0 1 7 , L o s C a b o s , M é x i c o Session H i s t o r i o g r a p h y o f S a l t Abstract of session proposed: The great importance of salt in world history results in the fact that researchers from different countries and continents have written thousands of works devoted to a wide range of issues related to salt. Only some of the issues studied by historians include: the history of salt mining and evaporation; salt trade; salt roads; the role of salt in the creation and destruction of empires, in determining the power and location of cities; wars for salt; the influence of salt on toponymy; and even the history of salt usage in alchemy. For this reason, the " Historiography of Salt " can become an important part of the Second International Congress on the Anthropology of Salt. Historiography, or the history of historical writing, here has two meanings: 1) a body of historical works on a particular subject related to salt, and 2) the study of how historians have used particular sources, methods and theoretical approaches on salt. So, the session " Historiography of Salt " may accepts papers devoted to: – Analysis of the history of studying salt by historians in a certain country or region; – Analysis of the history of studying salt by historians in a certain period of the past; – History of studying a certain issue related to history of salt; – A person who made a significant contribution to studying the history of salt; – Comparative studies of the historiography of salt.